Деякий час тому, я писав про ставлення Бога до вбивства та що має робити християнин під час війни в його країні. Статтю читайте тут: "Чи дозволяє Бог вбивство".
Сьогодні хочу звернути увагу на тему Церква й політика.
Бог встановив на Землі для життя людини три інституції: Родина (Буття 2), Держава (Буття 9-10), Церква (Дії 2). Кожна інституція має свою сферу впливу та відповідальності. Людство живе у цих трьох сферах одночасно, вони не тотожні, але перетинаються. Кожна зі сфер виконує свою дію або проводить свою політику.
Визначимося з термінами, про які ми говоримо.
Християнин – це особа, яка вірить в Ісуса Христа або в релігію, засновану на вченні Христа.
Церква – це Зібрання віруючих людей у Христа.
Політика – це діяльність державної влади щодо організації, упорядкування й досягнення цілей у середині або зовні країни стосовно життєдіяльності держави.
Політикою у ширшому сенсі розуміють також діяльність конкретної людини, недержавної організації, помісної церкви щодо організації, впорядкування й досягнення нею цілей серед своїх або зовнішніх груп людей.
Держава зазвичай має свою політику щодо Церкви. Церква має свою політику щодо Держави. Християнин, у свою чергу, як особистість, має свій вплив, тобто здійснює свою політику на інших людей, на свою церкву й державу, наприклад, через особисту та публічну діяльність (проповіді, медіа, участь у виборах, опитуваннях, громадській діяльності тощо).
Господь Христос, як тільки Він розпочав служіння, почав проводити й Свою політику. Він виголосив: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мат. 3:2). Думаю, що Нагорну проповідь Христа можна назвати маніфестом Царства Небесного або політичною декларацією щодо Його впливу на царство земне.
Помісні церкви і кожний християнин є провідниками політики Царства Небесного на землі, тому виникають конфлікти цих двох царств, земного та Небесного. Часом, щоб уникнути конфліктів чи навіть натяку на конфлікт, коли перетинаються сфери впливу держави і церкви, остання закривається сама в собі і оголошує, що вона не займається політикою, але тим самим така помісна церква створює свою власну політику. Така політика має назву самоізоляціонізм. До речі, це одна з причин того, чому люди перестають приходити до такої церкви, а керівництво й деякі віруючі такої церкви прагнуть стати кимось на кшталт монахів-відлюдників.
Наприклад, якось в одну південному місті України кілька українських солдат після тижня чергувань на блок-посту з метою захисту свого міста мали потребу десь помитися. Блок-пост був розташований поруч з будівлею однієї помісної церкви. В будівлі був душ і кімната відпочинку. Серед цих солдат був християнин, який відносив себе саме до конфесії цієї помісної церкви. Він запитав в керівника церкви, чи можуть вони помитися. Проте керівник відмовив, сказавши, що він та його церква поза політикою, тож українським солдатам не було дозволено зайти в цю українську церкву. Отакий шокуючий випадок в Україні у 2022 році.
На жаль, це не поодинокі випадки. Але є й добра новина, таких церков, починаючи з початку російської агресії проти України в 2014 році, стає все менш. Наші керівники церков, пастори, священники, церковні Зібрання вже мислять не радянськими шаблонами. Війна, як каталізатор, пришвидшує всі процеси і оголяє проблеми. У нас є час по-новому глянути на політику Небесного Царства й згадати слова Христа: «Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був і прийшли ви до Мене» (Мт. 25:34-36).
Політика Христа: більшість Його діяльності біла зосереджена поза стінами будівель, синагог, храму, житлових приміщень. Більшу частину часу він був на горі, у пустелі, біля річки, на морі. Це є капеланський підхід – бути поруч. Якщо діяльність або політика церкви направлена тільки в середину себе, а не на зовні, то це є політика внутрішньої ізоляції.
Торкнусь іншого «політичного питання», щодо застосування сили: є велика різниця між моєю дією або моєю політикою, коли мене особисто вдарять по щоці і тим, коли хтось б’є по щоці моєї родини або моєї неньки України.
У першому випадку я, слідуючи словам Господа Христа з Мт. 5:39, повинен підставити СВОЮ іншу щоку. У другому випадку ми повинні силою зупинити нападника й до кінця слідувати словам Господа Христа: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Iв.15:13).
Отож, ми, віруючі, маємо санкцію від Бога (Бут 9:6) через нашу державу зі зброєю в руках захищати свою родину і нашу українську державність. Апостол Павло у Посланні до Римлян 13 називає захисників, навіть невіруючих, слугами Бога, бо вони під час виконання завдань знаходяться у Божий інституції держави. Уявить, слуг Бога в український формі не пустили навіть помитися в церковну будівлю, так само як і Христу одного разу не дали води обмити ноги дуже шановані релігійні керівники того часу.
Маю надію, що зовсім скоро таких випадків щодо наших військових з боку окремих церков і християн більш не буде. Заохочую вас йти вчитися, щоб правильно пояснювати і виконувати біблійні істини. Запрошую на навчання на програму «Пасторсько-капеланське керівництво» у Київський богословський семінари. Богословська освіта вам допоможе глибше розуміти Біблію та ефективніше розповсюджувати політику Царства Небесного у царстві земному через ваш християнський вплив або політику вашої помісної церкви щодо «внутрішніх і зовнішніх» людей.
Валентин Кореневич, полковник запасу, директор бакалаврської програми «Пасторсько-капеланське керівництво»