Зі спілкування із друзями та колегами із Заходу я спостеріг, що чимало з них намагаються зрозуміти феномен Росії насамперед через православ'я. І це, як на мене, фатальна помилка, своєрідна "обманка", витоки котрої потрібно шукати в ідеологічних конструкціях Філофея, Феофана Прокоповича чи слов'янофілів. Ключ до розуміння "російської душі" – не православ'я, яке Московія засвоїла доволі поверхово, а язичництво. Саме язичницький світогляд, у найтемніших і найархаїчніших його проявах, протягом століть визначає поведінку цього народу. Яким чином це проявляється? Можна навести три показові приклади.

 

1. Преклоніння перед політичною владою та насиллям лежить в основі суспільного життя Росії. Упродовж століть росіяни неухильно обожнюють своїх правителів незгірш давніх єгиптян. Вибір між Христом і кесарем завжди був гостро актуальним для цієї культури. І хоча чинився спротив з боку справжніх християн, мучеників за віру та переконання, однак вибір більшості був незмінним: кесар – бог, а Христос – лише певний атрибут, така собі "фигура речи". 

 

Показово, що на цю схильність росіян обожнювати царя, вказував ще Т. Шевченко, усвідомлено проводячи паралелі між язичницьким Римом і сучасною йому дійсністю ХІХ століття:

 

                                                                                                 І написали воєводам

                                                                                                 По всьому царству: так і так.

                                                                                                 Що кесар Бог. Що більш од Бога!

Поет також визнавав, що є лише один дієвий вихід із цього ідолопоклонства:

                                                                                                 Горе з вами!

                                                                                                 Кого благати ви прийшли?

                                                                                                 Кому ви сльози принесли?

                                                                                                 Кому ви принесли з сльозами

                                                                                                 Свою надію? Горе з вами,

                                                                                                 Раби незрячії! Кого?

                                                                                                 Кого благаєте, благії,

                                                                                                 Раби незрячії, сліпії!

                                                                                                 Чи ж кат помилує кого?

                                                                                                 Молітесь Богові одному,

                                                                                                 Молітесь правді на землі,

                                                                                                 А більше на землі нікому

                                                                                                 Не поклонітесь. Все брехня —

                                                                                                 Попи й царі...
                                                                                                  (уривок з поеми "Неофіти", 1857)

2. Компроміс зі злом – ще один прояв язичницького світогляду. Він передбачає, що зло необхідне, воно доповнює добро та виконує корисні функції у всесвіті. Без зла неможливо обійтися. Такий світогляд є антиподом євангельському "Бог є світло, і немає у Ньому жодної темряви", оскільки у ньому завжди є місце для темряви. 

Обивателі – носії такого світогляду зазвичай виправдовують загарбницьку війну, терор або геноцид як необхідні кроки. "Не все так однозначно", "серед розстріляних теж були негідники", «я лише виконував наказ», "лес рубают, щепки летят" – це найпоширеніші маркери, які вказують на пошановувача зла. Росіяни, які підтримують агресію проти України, знають, що це зло. Проте у їхньому світогляді таке зло є необхідним і виправданим.
 

3. Ще одним маркером язичницького світогляду є ситуативна мораль та етика, яка ґрунтується на одному критерії: правильним є те, що мені зараз вигідно. Носій такої моралі буде поводитися, керуючись насамперед власною вигодою та матеріальною користю. Тут слід пригадати мільйони добровільних доносів на сусідів у часи СРСР, співучасть у розкуркуленні, радість від заселення у квартири розстріляних «ворогів народу». Усе це побутове пекло зафіксоване у текстах І. Багряного, В. Стуса, М. Коцюбинської та багатьох інших свідків. І сьогодні чимало російських військових обстрілюють мирне українське населення, керуючись бажанням виплатити кредит або для того, щоби прикрасити свою дачу трофеями з Ірпеня чи Бучі.

 

Отже, упродовж останніх тридцяти років у Росії відбувався не ренесанс православ'я, а реванш архаїчного язичницького світогляду у найгірших його проявах (не забуваймо, що у стародавніх Атенах чи Римі були гідні люди та великі вчинки). Симфонія між державою та церквою, схиляння церковнослужителів перед спонсорами-олігархами, підміна Євангелії ідеологією «руского міра» призвели до справжньої «мерзоти запустіння». Про цей досвід слід пам’ятати й християнам в Україні. Після перемоги, яка неодмінно буде, схожі спокуси упадання перед державою чи заміни Євангелії на якусь ідеологію успішної більшості можуть постати й перед нами.