Коли у минулому нашу планету охоплювали смертельні епідемії, Церква, хоча й не мала ексклюзивного захисту, часто виступала Божим знаряддям зцілення помираючого світу.  У другому столітті Церква безстрашно виступила проти так званої чуми Антонінів (деякі вважають, що це була чорна віспа), через яку померли мільйони жителів Римської імперії, несучи надію і співчуття хворим та полишеним. Десь через сто років Імперію охопила так звана чума Кіпріана (можливо, щось зв’язане з Еболою) і навіть язичницький імператор Юліан відзначив, що християни піклувались про хворих, не зважаючи на небезпеку, коли навколо помирали мільйони.

      За цих пандемій страх смерті підірвав впевненість римського суспільства у своєму пантеоні богів. Лікарі усвідомлювали ризик і часто втікали у часи, коли були найбільш потрібними, бо не могли зупинити поширення хвороб. Але християни, котрі проповідували слово надії і життя після смерті, залишалися, щоб послужити юрбам нужденних. Суворі випробування кризами тільки доводили істинність християнських принципів і церква Ісуса Христа зростала. Християни приходили на порятунок і виявляли Ісусове співчуття своїм друзям і ближнім, котрих спіткали біда і лихо.

     Коли ж через nисячу років у Європу (14 століття) прийшла бубонна чума, Церква виявилась не на своєму місці. За різними оцінками історики говорять, що того часу померло 30-50% населення Європи, можливо навіть більше. Побоюючись за власне життя багато католицьких священиків полишили хворих. На думку істориків це лихо послабило католицьку церкву, що стало одним з потужних факторів настання Реформації через 150 років.

      Спалахи бубонної чуми, котру інколи називали Чорною смертю, ще неодноразово  відбувались у різних регіонах Європи наступними роками. У серпні 1527 року епідемія чуми охопила місто Віттенберг. Викладачі університету похапцем збиралися полишити місто. Тільки не Мартин Лютер. Він був переконаний, що залишитись і служити хворим було його християнським обов’язком. Це рішення залишитись у Віттенберзі мало велику ціну для Лютера – від чуми померла його найменша донька, Елізабет. Пояснюючи свої богословські переконання, він написав памфлет на 14 сторінок під назвою «Чи може тікати людина від смертельної епідемії». Цей памфлет був перевиданий 19 раз, його читали по всіх куточках континенту. Слова Лютера несли підбадьорення і настанову, і багато з його висновків можна застосувати поміж віруючими і сьогодні, коли ми розмірковуємо над несподіваним впливом COVID-19 на наше життя.

      Свого часу Лютер звертався до слів Ісуса у Матвія 25:41-46: «Я був… слабий… і Мене не відвідали ви». Лютер писав: «За цим уривком, ми таким чином поєднані один з одним, що не можемо полишити один одного у біді, але зобов’язані підтримувати ближнього і допомагати йому настільки, наскільки бажали б допомоги самому собі». Лютер усвідомлював, що якщо його ближній голодний чи спраглий, його обов’язком було принести йому їжу та питво, навіть якщо це означало особисті жертви та втрати.

      Тоді Лютер так поставився до проблеми: «якщо вдарить смертельна епідемія, ми маємо залишитись на своєму місці, ми маємо підготуватись і залучити потрібну мужність, бо правда у тому, що ми тісно поєднані один з одним, а тому не можемо полишити чи втекти один від одного». Божа мета щодо цього лиха була багатоаспектною, включаючи перевірку нашої віри і любові. 

      Бог перевіряє нашу віру, щоб визначити, як ми вдіємо щодо Нього і нашу любов – як ми виявимо доброту і турботу до наших ближніх у часи їх найбільшої вразливості і потреби. Ще одна думка. Лютер також закликає кожного з нас до запобіжних заходів, таких як використання необхідних медикаментів та дезінфекції будинків, щоб уникнути подальшого поширення хвороби. Лютер вважав, що інколи необхідно «уникати місць і людей, де моя присутність необов’язкова, щоб не заразитись самому і таким чином випадково заразити і інфікувати інших». Він знайшов баланс між бездумним заподіянням додаткового лиха своєму ближньому, проте не ухилявся від ближнього, коли той потребував допомоги. 

      Подібно віруючим, що стикалися зі спалахами епідемій у минулому, ми живемо у цей Богом визначений час, маючи можливості виявити Христову любов до інших. Лютер зазначає: «під чорним грозовим небом страху і тривог, не забуваймо і не втрачаймо Христа, наше світло і життя, і не полишаймо нашого ближнього, коли він бідує».

 

Енді Ріст,
Директор бакалаврської програми
«Пасторське керівництво»