СЕРГІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ НАЮК ‒ студент другого курсу бакалаврської програми КБС «Пасторсько-капеланське керівництво». Проживає в Луцьку. З дружиною Раєю мають п’ятеро дітей. Диякон в центральній церкві Луцька «Дім Євангелія» з 2010 року. Другій рік здійснює служіння капелана у Збройних силах України. 25 січня 2018 року нагороджений пам’ятною відзнакою Міністерства оборони України медаллю «За сприяння Збройним Силам України».
Сергій Анатолійович має великий життєвий досвід та досвід практичного служіння, слідує за Ісусом Христом з 2001 року. Спілкуватися з ним дуже цікаво, але ми зосередимося лише на одному аспекті його життя – капеланстві та дізнаємось, що змусило чоловіка з великим досвідом служіння знову сісти за парту та взятися за навчання.
Чому Збройні сили України, чому капеланство? Що привело чи підштовхнуло Вас до такого рішення?
Навесні минулого року я був на Місіонерському форумі, молився: «Боже, покажи мені, де Ти хочеш мене бачити». Здавалося, служіння диякона є, церква велика, але я продовжував молитися.
Під час форуму проходили семінари на різні теми. Був семінар і про капеланське служіння. Особливого бажання бути на цьому семінарі я не мав. Але якось так сталося, що під час цього форуму через різні обставини Бог особливо промовляв до мого серця. І я зрозумів, що, можливо, капеланство – це якраз те служіння, до якого мене кличе Бог. Під час перебування на форумі я мав особливий сон, а на другий день підійшов до мене один брат зі словами, що їм потрібна допомога в капеланстві. Потрібен хтось, хто може розповідати Євангеліє. І дав мені номер телефону.
Звісно, я не почав одразу дзвонити. Повернувшись додому, молився кілька днів, роздумував, наскільки ця думка може бути від Бога, дивився свідчення інших капеланів в Інтернеті. Та з кожним днем відчував, як моє серце ставало прихильнішим саме до цього служіння.
До того ж, щоб стати капеланом, потрібно виконати певні вимоги: людина має бути служителем з досвідом не менше трьох років, мати рекомендації від пастора та підтримку церкви, також свою згоду повинна дати дружина (якщо чоловік одружений). І найважливіше – має бути покликання від Господа. В моєму випадку зійшлися разом усі ці пункти. З того часу я став служити капеланом.
Чи легко Ви отримали підтримку пастора та церкви? І як сприйняла дружина таке Ваше рішення? 
Звісно, я дуже спрощено розповідаю. Кожна дружина не в захваті, коли її чоловік їде на війну. Бо є серйозна небезпека для життя та здоров’я людини. Але ми молилися, вона молилася і погодилася з таким моїм покликанням.
Щодо пастора, то ми разом були на Місіонерському форумі. Я йому розповів про бажання зайнятись капеланським служінням. Його реакція була особлива – він ледь не заплакав. Але ми помолилися й він благословив мене. Перед кожною моєю поїздкою у зону бойових дій церква молиться за мене та благословляє. Коли їхав до солдат на Різдво, діти нашої недільної школи (близько 400 дітей) приготували привітальні листівки для солдат. Церква для мене є великою підтримкою.
Чи стикались Ви з християнами, які не розуміють Вашого служіння, чому їдете на фронт і що там робите? Що відповідаєте таким людям?
Звичайно є люди, які не розуміють, не погоджуються. І в моїй церкві є брат, який був категорично проти служіння капелана. Але ми з ним багато розмовляли, зустрічались і в решті-решт по-братськи обнялись.
Я колись почув таку думку, що це питання не стільки богословське, як питання особистого пізнання Бога. Наприклад, суперечка між армініанством та кальвінізмом точиться вже кілька століть і навряд припиниться найближчим часом. Я думаю, що тут ми маємо схожу суперечку – пацифізм та мілітаризм. Завжди будуть ті, хто притримуються кардинально протилежних точок зору. Не думаю, що потрібно когось переконувати. Потрібно насамперед прислухатись до власного сумління, не переступати його, але разом с тим не засуджувати за протилежні погляди в цьому питанні. Апостол Павло пише, що, до чого ви досягнули, в тому і перебувайте. Якщо у своєму християнському житті я дійшов до такого розуміння, то я хочу на цьому стояти і виконувати волю Ісуса Христа, а не якісь свої бажання.
Що Ви відповідаєте собі, коли думаєте про пацифізм та мілітаризм?
Є заповідь любити свого ближнього та заповідь не противитися злу. Коли я над цим роздумую, то, в першу чергу, думаю, яка заповідь більша. Навіть якщо мені в житті довелося б вибирати, чи заступитися за когось, за чужу дитину чи жінку, коли грабіжник нападає, то, звичайно, потрібно керуватись найбільшою заповіддю – полюби.
Чув такий вислів: ми вийшли зі зброєю не тому, що ми когось ненавидимо, а тому що ми любимо тих, хто за нами. Думаю, що дуже важлива мотивація. Люди можуть однакові речі робити: молитися в храмі, милостиню подавати чи інше щось робити. Але Бог, перш за все, дивиться на серце людини та мотиви її вчинків: чи людина лицемірить, чи дійсно служить Йому.
А щодо представників влади, запам'яталося звернення керівництва ЄХБ до церкви у 1944 році. Там були приблизно такі слова ‒ брати і сестри, як добре, що представники влади, яких Бог поставив для того, щоб стримувати злочинців, не почали буквально виконувати заповідь , «не противитись злу», бо в такому разі пекло на землі уже б настало.
Напевно, Вам часто задають одне провокативне питання. Якби Ви вчинили, якби для захисту людей, які поруч, Вам довелося взяти в руки зброю?
Згідно з Кодексом капелана та відповідно до норм міжнародного гуманітарного права капелан не повинен застосовувати зброю. Якщо ж таке трапиться, це означає, що людина не може продовжувати служити капеланом. Застосовувати зброю, щоб захистити себе я точно не буду. Але знаю про випадок, коли поруч з капеланом були поранені солдати, ворог наступав, і капелану потрібно було або залишити людей там, а самому рятуватися, або стріляти, аби їх захистити. Капелан вирішив застосувати зброю. Він врятував поранених, вивіз з-під обстрілу, але після того був змушений розпрощатися з капеланством.
Хоча самі воїни не хочуть, щоб капелан був, як один з них. Вони хотіли би бачити там людину, яка б молилася за них, була заступником перед Богом. Солдати самі проти того, щоб капелан був воїном зі зброєю у руках.
Які риси характеру важливі для капелана? Яким повинен бути капелан?
Думаю, що це універсальні характеристики для будь-якого служителя, не лише для капелана. Перш за все, ця людина має бути слугою, мати серце служителя. Капелан повинен розуміти, що він тут, щоб послужити людям. Перебувати поруч з людьми у їх складних обставинах, молитися за них, допомагати духовно та фізично там, де це можливо.
Звісно, в різних країнах є різні підходи до роботи капелана. Наприклад, в США капелани мають офіцерські звання, то навряд чи вони разом з рядовими солдатами чистять картоплю. У нас поки що інша ситуація. Для того щоб познайомитись з воїнами, щоб зав’язлись стосунки, варто допомагати їм у щоденних справах. Чи картоплю почистити, чи дров нарубати, чи траншею копати. Я так роблю. І коли налагодились хороші стосунки, то можна вже про Бога розповідати. Коли люди мене знають, то зовсім інакше ставляться і до моїх слів. Зникає настороженість, з’являється довіра. Радо беруть, коли дарую, плеєр з начитаним Новим Заповітом чи картки з молитвами.
З якими питаннями солдати звертаються найчастіше?
Найчастіше людина хоче просто виговоритись. Те, з чим я стикався: люди не стільки хочуть отримати відповіді на свої запитання, як вилити душу, той тягар, який накопичується всередині. Воїни живуть довгий час там в одному колективі, часто немає дружніх стосунків між ними, бувають конфлікти. Це все гнітить, і їм потрібно виговоритись. Іноді звертаються з проханням, щоб молилися за них, питають порад. Бувають випадки, коли командири підрозділів, розуміючи, що не все добре серед їх людей, звертаються з проханнями про молитву.
Чи запитують солдати про те, що вбивати гріх? Адже їм доводить стріляти і, напевно, вбивати.
Звичайно звертаються, в нас є підготовлені буклети на тему, чи може християнин служити у війську. А я можу відповісти, коли мене запитують, тільки те, про що читаю в Біблії. Павло пише до Римлян, що слуга Божий носить меч, щоб карати злочинців. Звичайно, тоді був меч, зараз інша зброя, але суть у тому, що є законна влада, є народ, є країна, є межі, про які написано, що Бог встановив час і межі для мешкання. Чи той поліцейській, чи той прикордонник, він на службі, як слуга Божий, представник влади. Він, згідно Слова Божого, має карати злочинців. Злочинець є як внутрішній, так і зовнішній, який робить те саме зло, тільки він прийшов з іншої країни. Я читаю про все це в Слові Божому і тільки це можу розповісти, намагаюсь допомогти сформувати вірне розуміння ситуації. Якщо солдати правильно мислять, зі зброєю в руках не тому, що ненавидять якийсь народ, а тому що виконують свій обов’язок. Коли воїни розуміють, що вони є представниками влади, як слуги Божі, то роблять вірні висновки, і це їм допомагає розставити все на свої місця у власній голові. Але, на жаль, часто немає цього вірного розуміння і це стає однією з причин самогубств.
Чи бачили Ви Божий захист, Божу турботу, перебуваючи у зоні бойових дій?
Звісно, там дуже багато випадків, коли розумієш, що то тільки Бог міг врятувати чи так усе спланувати. Молитви вдома сильно відрізняються від молитов на війні. І коли молишся там, щоб Бог вів, а потім бачиш Його дію, то це, мабуть, найкраще.
Я не потрапив в гарячу фазу війни, капелани, які були, наприклад, в Донецькому аеропорту, можуть розповісти більше. Але і зараз я часто бачу, як Бог діє. Одного разу сталася сильна пожежа, схоже, що то була диверсія, тому що підпал стався за сто метрів від складів з боєприпасами. Була спека, сильний вітер в сторону складів, горіла суха трава висотою по шию, почали горіти ящики зі снарядами. Пожежу вдалось загасити з мінімальною шкодою за кілька метрів від складу. Тоді командир дивізіону секунд 20 дивився мені очі в очі. Я спочатку не зрозумів, чому він так дивиться. Пізніше у розмові він пояснив, що зрозумів, то був порятунок від Господа. Після тієї ситуації він запросив сказати слово перед строєм та відкрилися двері для інших капеланів в цей дивізіон.
Чи легко Вам повертатися до мирного життя після перебування на фронті?
Перші рази, звичайно, потрібен був час, щоб перелаштуватися. Зараз вже простіше, але звертаю увагу на речі, які раніше не помічав. Одного разу я повернувся додому, на душі радісно, весело. В такому віднесеному настрої виходжу на подвір’я і бачу сусіда, який загубив ключі. І для нього це така трагедія, він ходить там, свариться з усіма. Одразу пригадались слова Висоцького: «Жили книжные дети, не знавшие битв, изнывая от мелких своих катастроф». Коли порівнюєш проблеми тут, як хтось десь там ключі загубив, з тим, що люди можуть переживати на війні, то це такі «мелкие катастрофы» тут. Замість того, щоб дякувати, що ти живеш під мирним небом, маєш спокійний сон, маєш їжу, бачиш тільки свої «мелкие катастрофы».
Ви людина з великим досвідом церковного служіння. Чому вирішили навчатися в семінарії?
Була одна ротація, коли три різні людини там на фронті запитали мене про освіту. До того мене ніхто не запитував про освіту і після того не запитували. А тоді саме три зовсім різні людини запитали. І я почав задумуватись про навчання, молився щодо цього. І вирішив, якщо навчання буде сприяти моєму служінню, то я піду вчитися. До того ж, тоді зі мною був ще один капелан, який закінчив Київську богословську семінарію. Таким чином, я став студентом. 
Кожного разу, приїжджаючи в семінарію, слухаючи викладачів, я розумію, що навчання було потрібне. Як сказав один викладач, ми всі прийшли з завищеною самооцінкою. Але, розпочавши навчання, починаємо бачити і розуміти, що ми багато чого не знали.
Може, мене раніше дехто з братів налякав трохи щодо навчання. Якось казав один: «Я проповідував, а пішов на навчання і десь воно все поділося». От у мене склалась якась помилкова думка про християнську освіту. Але зараз я вдячний Богу, Валентину Кореневичу, директору програми «Пасторсько-капеланське керівництво», дякую спонсорам, які оплатити моє навчання, за можливість бути тут і отримувати нові знання.
Хто для Вас є найбільшою підтримкою у Вашому служінні капелана?
Великою підтримкою для мене є мій пастор. Але головне ‒ розуміння того, що я знаходжуся в волі Божій, що я відгукнувся на Його поклик. Згадав слова одного з наших капеланів, Леоніда Кравця (він пройшов Донецький аеропорт). Він говорить: «Ви думаете, я такой хороший, приехал послужить. Если бы не Христос, меня бы сюда ни украинская, ни русская армии не загнали». От це розуміння Божого керівництва, а не якісь політичні моменти чи навіть патріотичні мене підтримує. Все інше відходить на другий план, а розуміння того, що, перш за все, я відгукнувся на Божий поклик, залишається, і в цьому напрямку рухаюсь.